Continue Reading" />

Дмитро Комаров розповів рівнянам про зйомки, від яких кров холоне

На численні прохання - Діма Комаров і незмінний оператор проекту «Світ навиворіт» Олександр Дмитрієв кілька тижнів тому вирушили у всеукраїнський тур, в рамках якого мають відвідати 16 міст. Рівне, на жаль, не ввійшло у програму туру. Але в неділю, 28 січня, творча зустріч відбулася у Луцьку. Поспілкуватися із Дмитром та Олександром приїхало і чимало рівнян. Слухали рекомендації, як краще підготуватися до подорожі своєї мрії, дивилися найяскравіші кадри із мандрів по світах, що не ввійшли у програму, слухали і про те, як створювалися найекстремальніші сюжети. Найцікавіше чули та бачили наші журналісти.
На зустрічі шанувальники мали нагоду не тільки послухати цікаві історії, подивитися, як створюється програма, а й поставити запитання, отримати подарунки від Дмитра. І звичайно ж, послухати поради: як подорожувати в стилі Дмитра Комарова і самостійно підготуватися до відпустки. Примітно, що разом із Комаровим країною їздить і представник Національної книги рекордів України, який рахує автографи, які мандрівник роздає своїм шанувальникам. Кажуть, їх вкрай багато. Настільки багато, що посягнули на встановлення рекорду.
Команда «Світу навиворіт» за весь час існування проекту побувала тільки у 12 країнах. Але за 7 років розбили чимало телекамер, фотоапаратів, мікрофонів. Все тому, що Дмитро та Олександр працюють в екстремальних умовах. І аби налагодити контакти із місцевим населенням, не анонсують, що вони журналісти. Кажуть, їх девіз: «Не можемо ввійти дверима – проліземо у вікно». Заради красивого кадру Дмитро готовий пірнати у багнюку з головою, десятки разів проходити по підвісному мосту, на який навіть ступити страшно, пити отруту найотрутніших змій у світі та їсти всіляку гидоту.
- Єдине, що я ніколи не зможу з’їсти – це м'ясо собаки. У нашому розумінні пес – друг людини, тому це для мене моральне табу, - каже Комаров.
Заради того, аби глядачі були задоволені їх роботою, Дмитро зі своїм оператором готові навіть порушити закон. А от традиції іноземців, запевняє телеведучий, вони поважають.
Як Комаров крав волосину людини Йеті
Однією із найдраматичніших зйомок в історії проекту, за словами Комарова, була зйомка про людину Йеті. В Гімалаях, біля підніжжя Евересту, на висоті близько 4 тисяч метрів у поселенні Кумджунг є древній монастир, в якому зберігається скляна, закрита на замочок коробочка. У ній щось волосате. Це «щось» місцеві називають скальпом людини Йеті. За легендою, енну кількість років тому цю людину Йеті вбив монах. В Гімалаях, до слова, вірять в існування Йеті більше, ніж у нас у Святого Миколая. Храм, де зберігається скальп,  розташований трохи осторонь від дороги до Евересту, але туристи все одно заходять до нього, аби заплатити гроші за квиток та сфотографувати цей невеликий ящик.
- Ми ж вирішили перевірити, чи дійсно це скальп Йеті. Для цього нам необхідно було якось отримати хоча б одну волосину. Зазвичай у бідних країнах ми йдемо шляхом хабарів. Бо коли середня зарплата там 20-50 доларів США, то за невелику суму можна домовитися. Але тут не спрацювало, бо, за словами настоятеля храму, ключ від скриньки зберігається чи то в мера, чи то в якогось іншого чиновника, і дістати його неможливо, - розповідає Комаров.
Втім журналіста це не спинило і він почав вигадувати інший план. Дмитро пішов у місцеву клініку і попросив інструменти з довгими «ніжками», начебто для того, щоб полагодити свою техніку. З цими інструментами знову рушили до храму.
- Ми почали спецоперацію: біля входу до двору, де знаходився храм, ми поставили чатувати одного шерпа, біля входу до самого храму – іншого. Аби ті попереджали нас про наближення чужих. Якби нас піймали, то даю 99% зі ста, що люди вчинили б самосуд. Зі мною було б два гіди та один оператор. Ми підійшли до настоятеля і замовили обряд за успішне сходження на Еверест. Вартував цей обряд 50 доларів США. Отож, зважаючи на вартість обряду, моя совість була чистою і за ці гроші можна було трішки похуліганити, - сміється, пригадуючи, Комаров.
Дмитро разом із гідом пішов до вівтаря, монах почав читати мантри та заклинання, переливати якісь рідини із посудини в посудину. Словом, виконувати обряд. Комаров стояв біля нього на колінах і робив вигляд, що в усе це свято вірить. У цей час другий гід та оператор «працювали» біля скриньки зі «скальпом». Оператор за допомогою медичних щипців намагався дістати волосину, але щілинка, через яку просунули щипці, була надзвичайно маленькою, тому коли залізний інструмент почав тертися об скло, роздавався неприємний звук.
- Нас могли помітити. Тому, щоб «нейтралізувати» звук, гід почав телефонувати мені на мобільний, а я робив вигляд, що не можу «скинути» дзвінок. Музика перекривала скрегіт і оператор міг вільно працювати. Врешті волосину зі скальпа Йеті дістали, - сміється Дмитро.
Спершу ексклюзивну волосину Комаров віддав в одну з найкращих клінік Ізраїлю. І за великі гроші вони винесли свій вердикт: волосина із неорганічних матеріалів. Іншу частинку цієї ж волосини журналіст віддав у київську лабораторію. Попрацювавши з нею, вони замовили зразки ДНК інших тварин з Європи і з вірогідністю 90,9% постановили, що волосина належить гірському козлу сєроу.
 - Так ми дізналися, що снігової людини таки не існує і непальці нас обманюють. Думаю, в поселенні Кумджунг після виходу нашої програми нас пам’ятають і чекають. Можливо, і в хорошому сенсі, бо тепер багато хто їде в поселення, аби побачити підроблену голову людини Йеті, з якої крав волосся Комаров, - сміється Дмитро.
Рокова порада, що врятувала життя
Крім кумедних, курйозних ситуацій за час мандрів у Комарова були й такі, від яких кров холоне у жилах. Якось мандрівники повинні були дістатися до забороненого королівства Мустанг. Люди, які живуть там, не слухають непальських правителів і підкоряються тільки своєму королю. Туди потрапити туристу не так вже і просто. Дістатися туди можна двома способами: пішки або ж спробувати проїхати джипом. Але стартують ці всі маршрути від знаменитого міста Джомсом. Туди ж можна дістатися або автобусом, або літаком. І абсолютно всі туристи летять літаком, оскільки це і в рази дешевше, і в десятки разів швидше. Тож Комаров та Дмитрієв планували зробити так само.
- Все змінили обставини. Коли ми почали готуватися до цієї експедиції, я дізнався, що в цій місцевості живе українець, який раптово змінив своє життя і видається доволі специфічним чоловіком. Він був успішним бізнесменом, мав власне рекламне агентство, заробляв кількасот тисяч доларів на рік. Але з часом він стомився від усього цього, кинув бізнес і поїхав у Гімалаї. Уже там він перестав вживати їжу, бо вирішив, що їжа це шкідливо. Почав пити молоко і вживати кристали гімалайської солі. Відмовився від взуття. Зараз його стопи нагадують підошву кросівок. Ходить він у чорному плащі, волосся у нього до поясу і до людей він звертається не поіменно, а всіх називає «божествами».
Тож перед вильотом Комаров не міг не зустрітися із таким цікавим чоловіком. «Божество, як ти доберешся до міста Джомсом?» - це було практично перше, що спитав цей дивак у Дмитра.
- Я відповів, що літаком. Він подивився на мене уважно і каже: «Божество, не лети літаком, поїдь автобусом, дорогою». Я не шукав у цьому якийсь прихований зміст чи знаки, але запитав - чому. «Бо дуже гарна дорога, водоспади і ти зможеш зняти унікальні місця. Божество, дослухайся до мене. Не лети літаком», - наполягав він. Тож ми із Сашею порадилися і вирішили їхати. Дорогою ми й справді відзняли красиві кадри, але замість десяти годин їхали добу: зупинялися, знімали. Доїхали добре. І вже там, на місці, дізналися, що літак, на якому ми мали летіли, розбився. Загинуло 19 осіб…
Наречені в мандрах
Найпопулярнішим питанням, яке звучить із залу на зустрічах із Дмитром Комаровим, є питання щодо його особистого життя. За словами мандрівника, в екзотичних країнах дівчата частенько намагаються зав’язати стосунки з іноземцем. Бо там існує стереотип, що біла людина апріорі багата. Бідна біла людина – вигаданий персонаж, такої в природі не існує. В їх розумінні бідна біла людина - це як у нас бідний податковий інспектор.
- Щодо мене, то всі ці багаточисленні спроби створити сім’ю іноді бувають доволі серйозними.  Справа в тому що я, коли знімаю програму, багато спілкуюся і коли бачу симпатичну дівчину – роблю їй комплімент. Для них іноді це спрацьовує як сигнал, - розповідає Комаров.
Якось він мав необережність зробити комплімент дочці чаклуна, який живе в одному із племен на півночі В’єтнаму.
- Ми прийшли до чаклуна додому, щоб зробити з ним інтерв’ю. Спілкуючись, зауважив дівчинку і сказав щось на зразок: «Ой, яка красива дівчинка! А як тебе звуть?» А потім додав: «Ти поїхала б в Україну, якби знайшла там нареченого?». Звісно ж, я пожартував. Вона почервоніла і відповіла, що не знає, - розповідає Дмитро.
На цьому для Дмитра історія з дівчинкою закінчилася, але не закінчилася для родини чаклуна. Бо коли всі міцно позасинали, близько 4-ї ранку журналіста почав будити його гід, мовляв, господар кличе – треба йти.
- Ми прийшли на кухню до чаклуна, де він сидів разом зі своєю дружиною. Вони про щось заговорили в’єтнамською, а гід мені перекладає: «Ми подумали і вирішили: забирай дівчинку. Але жити вам доведеться тут. В Україну, до вас, в Європу, ми її не пускаємо». Замість того щоб щось відповідати їм, я повертаюся до гіда із питанням, що це все означає? «Це означає, що ти пожартував, а вони не жартують», - тепер зі сміхом пригадує Комаров відповідь гіда.
А тоді ж серед ночі потрібно було щось відповісти господарю-чаклуну. Та ще й таке, аби ні його, ні його сім’ї не образити. Щоб не створювати конфліктів, Дмитро пояснив чаклуну, що попереду у них аж 2 місяці експедицій по В’єтнаму, тому, мовляв, зараз одружуватися не зручно. Запевнив, що коли закінчить із роботою, повернеться, от тоді, мовляв, і поговоримо. Однак, звісно, не повернувся.
- Так я обманув дівчинку і не повернувся, - каже мандрівник.
Робота мрії
- Обережно з мріями, вони мають властивість здійснюватися, - зауважив Дмитро, розповідаючи про те, як зародилася ідея створити проект «Світ навиворіт». Працюючи  газетним мандрівним журналістом, подумав, що цікаво було б показати на телеекрані, як мешкають люди в інших країнах. І от коли після чергової мандрівки до Індії гастроентеролог порадив пройти курс лікування у Трускавці, він вирішив написати бізнес-проект телепередачі. На випадок - «а раптом». Коли ж повернувся до роботи, свій бізнес-проект запропонував кільком продюсерам, і одному така ініціатива припала до душі.
Коли постало завдання знайти оператора, Дмитро пригадав одного «шаленого привида»  - Олександра. Він познайомився з ним у 2005 році, під час експедиції Говерла-Монблан.
- Ми в цій експедиції навіть не поспілкувалися з Сашею нормально, але я його запам’ятав. Тоді він тільки мріяв стати оператором. Уявіть собі: ми йдемо на гору, висота 5 тисяч метрів, мороз 30 градусів, вітер розгойдує нас як парус, дихати важко, дуже холодно, мозок не працює, кожен крок дається вкрай важко. Я повертаю голову і бачу, що нас спиною вперед обганяє якесь тіло з камерою в руці… Тоді я ще сказав, що це якийсь шалений привид, а не людина, – пригадує Дмитро. Отож саме ця згадка стала ключовою на «кастингу» операторів для шоу.
За словами Дмитра, чим більше він мандрує світами, тим більше цінує рідний дім. І запевняє, що окрім як в Україні, ніде жити не хотів би.

No Comments Yet.