Continue Reading" />

Перемога у патріотичному конкурсі

Випускниця Вараської гімназії Ірина Босик стала переможцем  Всеукраїнського конкурсу літературних творів до Дня матері серед учнів 9-11 класів на тему “Мама Героя”. Її оповідання стало одним з кращих серед 525 учнівських робіт, що надійшли з різних областей України на цей конкурс, організований Всеукраїнським об'єднанням українок “Яворина” за підтримки ВО “Свобода” . Диплом за І місце та грошову винагороду у розмірі 1000 гривень талановитій дівчині урочисто вручили голова Рівненського обласного осередку об'єднання українок "Яворина" Ольга Шустік разом із керівником обласної організації ВО "Свобода" Олексієм Бучинським під час 18-ї сесії Вараської міської ради 9 червня.
     До вашої уваги оповідання Ірини Босик.
Мама Героя
      Мама… Як багато значить для нас це слово. Це людина, яка завжди допоможе, підтримає, огорне своїм теплом. Це наш янгол-охоронець, який завжди поруч.
     Тамара Іванівна, учителька початкових класів, закінчувала урок, та на серці в неї було неспокійно. З цим почуттям вона жила вже більше півроку, відтоді, як її єдиний син пішов на війну ‒ захищати свою Батьківщину від ненависного ворога, який ще донедавна називав себе братом. Але саме в цей день серце підказувало жінці, що трапилося щось жахливе. Протягом дня вона безуспішно намагалася зателефонувати синові та чула у відповідь тільки жіночий голос: "Абонент зараз недоступний, зателефонуйте пізніше"…
    А ведучі по телебаченню черговий раз повідомляли про нових поранених та загиблих бійців…
     Знайомі говорили готуватися до найгіршого, а дехто взагалі ‒ його вже немає в живих. Але ніхто не знав, що відбувається у її серці.
     Йшли дні, тижні. Вона стукала в усі двері, намагаючись дізнатися хоч найменшу інформацію про сина. Та все залишалося незмінним: "Ми вас розуміємо, але й ви нас зрозумійте, ми робимо усе можливе".
   Пройшов місяць. Від сина немає жодної звістки, жодного словечка. Тамара Іванівна переглядала старі фотографії, згадувала кожну хвилину, яку вона провела разом зі своїм синочком, недоспані ночі, як сварила його за те, що він побився з однокласниками, захищаючи маленького горобця, у якого ті стріляли з рогатки, згадувала, як пишалася ним, коли він займав перші місця у спортивних змаганнях, коли вступив до бажаного університету й закінчив його з червоним дипломом. Вона пам'ятала кожну хвилину і ніяк не могла викинути з голови той день, коли він, прийшовши з роботи, сказав, що йде на війну, і це не підлягає жодним запереченням.
   Ось він перед нею ‒ сміливий, відважний, готовий віддати життя за Батьківщину. А ось він говорить: "Що б у світі не сталося, де б я не був, я понад усе любитиму тебе, матусю, та свою рідну землю".
   Вона давала повідомлення в газети, на радіо. Вона чекала, що хтось відгукнеться, розповість їй, що трапилося, де її син. Та результатів, як і раніше, не було. Тоді вона, мати українського бійця, вирушила добровольцем в зону бойових дій: "Якщо я не можу допомогти своїй дитині, то я буду допомагати тим, які потребують моєї допомоги". Тамара Іванівна постачала їжу, медикаменти у найвіддаленіші місцевості, охоплені війною, турбувалася про дітей, які залишилися не тільки без даху над головою, але й без батьківської підтримки. Був випадок, коли їй зателефонували й повідомили, що хлопця, схожого на її сина, доставили до лікарні з пораненням середньої тяжкості. У той момент у неї засяяли очі, почало по-новому битися серце, вона ніби знову народилася. Але уявіть тільки, у якому розпачі вона знаходилася, коли дізналася, що це не її син. Мабуть, найстрашніше ‒ це отримали надію, і знову її втратити. Тоді Тамара Іванівна знову і знову поринала в роботу, аби тільки відвести ці страшні думки про те, що її сина, можливо, немає в живих.
   Пройшов ще один місяць. Прийшла зима. Під час однієї з поїздок у найдальші райони вона випадково почула про те, що у місцевій лікарі лежить молодий хлопець з амнезією, і ніхто не знає, хто він і звідки і що з ним робити. Тамара Іванівна погодилася допомогти юнаку знайти рідних та близьких. Яке ж було її щастя, коли вона побачила хлопця ‒ це був її син. А вона так довго його шукала!
   Головне у житті ‒ це надія. Потрібно завжди вірити серцю. Ніколи ніхто не знає, у який вир подій занесе життя, але надія має жити завжди.

Comments are closed.