Continue Reading" />

Бабуся з Довговолі в 93 роки стала почесним волонтером України

Вона пережила німецьке рабство, війну і Союз, а тепер, будучи пенсіонеркою, дасть фору будь-кому з нас. При цьому служить вона наочним, яскравим прикладом для всіх. Адже вона не просто жвава та енергійна бабця.
У свої неповні 93 роки вона… активний волонтер! Уже скільки років допомагає солдатам в зоні АТО.
Наталія Степанівна Гошта народилась в 1925 році в Довговолі.
– Було нас в сім’ї 4 дівчат і 2 хлопців. Коли почалася війна і на наші землі прийшли німці, мені було 16 років. Я потрапила в полон. Звідси ешелонами відправляли людей на тяжку роботу в Німеччину. По дорозі туди я захворіла важкою формою екземи. Мене кинули в лікарні, і таким чином я відстала від всіх своїх, – розповідає бабуся.
Там її розподілили на дерев’яну фабрику. Жінка навіть пам’ятає точну адресу свого місця перебування.
– Хагенов Мекленбург, № 13. Був у фабрики власник, хазяїн. То ми на нього працювали. Жили в бараках, які були розташовані за кількасот метрів від самої фабрики. Територія була для нас відведена невелика, огороджена колючою стрічкою. Жили всі в спільній одній кімнаті. Було тісно, брудно, ходили в обносках та шматті.
37 робітників (за свідченнями Наталії Степанівни) працювали за їжу. Фабрика виготовляла дошки для фінських будиночків та підошву для взуття.
– Годували нас так-сяк. На одну людину виділялось 2 хлібини на тиждень. Цього, звісно, не вистачало, бо майже нічого іншого ми не їли. Постійно варили нам лише суп з брукви. Але навіть її там було дуже мало. Ми просили – будь ласка, не кидайте вже ту брукву, киньте хоч трохи більше картоплин. Проте кому там були потрібні наші прохання. Суп без зажарки, без морквинки, чиста вода. Та мусили їсти, що було.
Поблизу нашого бараку, буквально за 3 метри жили цивільні німці зі своїми пишними садками. Як стигли фрукти на деревах – від запаху можна було зійти з розуму. Бачимо очима ті яблука, а як же їх з’їмо. За крадіжку там карали повішенням. Я ж молода тоді була, не знала цього. Так хотілось їсти, не могла втриматись. Колись перелізла через колючу стрічку, залізла до когось в садок та нарвала аж пів-пакета яблук. Вже коли прийшла назад в барак, мені старші люди почали казати, що я дуже ризикувала, адже плата за крадіжку – ціною в життя. Я дуже боялась. Бо могли і огризки від яблук знайти. Це вже зараз я розумію, що треба було між людьми поділити ті яблука, щоб скоріше вони з’їлися. А тоді я була така голодна, що навіть ні з ким і не могла ділитись. Потроху сама їла і раділа, що мене не впіймали.
Жінка згадує жахіття нацизму, і на очах закипають сльози.
– Перше, що я хотіла, коли нарешті війна закінчилась – це наїстись білого хлібу досхочу. Так наїстись, щоб потім вже не страшно було і вмирати…
Після закінчення війни вона повернулась додому. Працювала прибиральницею в сільпо, потім їздила на заробітки в Центральну Україну, а як створились колгоспи, працювала дояркою.
– Сходила навіть на трохи заміж, – сміється. – Це точно, що «сходила». В 44 роки. У сусіда померла дружина, залишилось четверо дітей. То так мені їх шкода стало. Жили разом 8 років. Чоловік трохи пив, я тих дітей гляділа як своїх, та якось у нас все одно не склалось. Я й пішла від них. Певний час вони на мене ображались, що я їх ніби кинула. Проте зараз ми дружимо. По сусідству досі живемо, ділимось смачними випічками.
Наталя Степанівна, не дивлячись на вік, справжня господиня. Дружина її племінника, Ніна Гошта, сім’я яких також допомагає старенькій бабусі, розказує:
– Та ви ще її пирогів не куштували. Такі чи хто в селі й спече. Бабуся у нас жвава. Сама і картоплю викопає, і курей тримає, і консервує овочі сама ж. І помідори он які в неї! Досі сама ходить в ліс по гриби та ягоди.
І справді. Хата доглянута, кругом прибрано, чисто, акуратно. А на дивані красується розписаний побажаннями та закликами до єднання наш український жовто-блакитний прапор.
– Це мені наші волонтери привезли, – пишається Наталія Степанівна. – не можу я ту війну спостерігати (починає плакати). Я сама те все пережила. Знаю, що таке голод і холод. А ті дітки там на війні таке жахіття бачать. Вони ж стоять за наше життя. Поки ми тут спимо спокійно, вони там за нас вмирають…
Як почалася війна у нас на сході країни, бабуся одразу почала шукати спосіб допомогти солдатам.
Вийшла на відомого волонтера Миколу Юраха. І тепер майже з кожної пенсії виділяє трохи коштів на благодійні внески для зони АТО.

– Коли нагороджували мене нагрудним знаком на День Незалежності, я ж так хотіла подякувати всім воїнам АТО, всім солдатам – за їхню мужність хотіла низько їм вклонитись. Та розпереживалась, боялась, що розплачусь і слова не вимовлю. То ж ви хоч передайте, що я так всім їм вдячна, чим можу, тим і допомагаю…
  Щире та добре серце бабусі не всі розуміють. Трапляються по селу люди, які засуджують жінку за волонтерство. Кажуть, мовляв, та слави між людей шукає.
– Мені хлопців шкода. Мені й цей нагрудний знак ні до чого. На осуд людей відповідаю – ви гроші витрачаєте на ліки, а я дякую Богові, що жива і здорова, то чому б мені не допомогти тим, хто захищає нашу країну. Пенсія в мене маленька, однак і нею поділюсь, бо знаю, що ці гроші більш потрібніші солдатам. Іншим кажу – діліться. Як не важко вам жити – солдатам важче. Бо ви спокійно лягаєте спати завдяки їм. І пенсія та зарплати вам сьогодні приходять саме завдяки нашим захисникам.
Після спілкування з бабусею на душі тепло і приємно. Рідних дітей у неї нема, проте родичів багато. Двоюрідні і троюрідні, внуки, правнуки… Всі її поважають, люблять та допомагають. В їхній рідні витає дружня атмосфера. Двоюрідна правнучка Наталії Степанівни Ірина живе в Черкасах, просить:
– Як вийде стаття, надішліть мені її. Хочу всім своїм друзям показати свою бабусю та поставити в приклад. У нас в школах щомісяця добровільний збір коштів для воїнів АТО. Адже хтось катається на джипі і шкодує копійку нашим солдатам. А моя бабуся живе
Олена СТЕЛЬМАЩУК.

No Comments Yet.