Continue Reading" />

Портрет матерi героя

7 липня 2016 року від тяжкої травми голови у зоні АТО на 34-му році життя загинув наш земляк Максим Турик. Це була  не перша чорна звістка про смерть у неоголошеній війні, яка прийшла у наше місто. Сьогодні маємо 2 героїв-земляків, що поклали своє життя за Україну, -  Сергія Тарасюка та Максима Турика.
Нелегка ноша випала на долю цієї жінки. Аж надто багато життєвих випробувань довелося пережити за свої трохи більше, ніж 50 років. Та долаючи фізичний і душевний біль, вона щодня піднімається, робить хатню роботу, йде поміж люди. І головне: розмовляючи з ними, знаходить сили посміхнутися. А її виплакані очі просто випромінюють добро.
Жінка з дуже світлим і одухотвореним обличчям, спокійним і лагідним голосом. Такою я побачила і почула Ольгу Михайлівну під час першої зустрічі. Це мама нашого загиблого в АТО земляка Максима Турика - жінка, якій судилося виростити і втратити сина заради блага України, щоб вона змінилася і стало кращим життя українців. Майже рік пройшов від чорної звістки про його смерть, але досі материнське серце не може змиритися зі страшною втратою, досі вчуваються його кроки у коридорі і збережені всі контакти у його телефоні. Важко тепер без підтримки Максима: він, як найстарший серед дітей, завжди допомагав мамі, був надійною підтримкою і опорою. Так сталося, що Ольга Михайлівна прожила з першим чоловіком лише 14 років спільного життя, а з другим і того менше. Але вона вдячна долі за трьох хороших дітей. Трьох! Бо загиблий у сьогоднішній війні на Сході України син назавжди залишиться жити у її безмежному материнському серці. А як його любили сестрички Оксана і Ліза! Коли донька Оксана вийшла заміж, піклування Максима поширилось і на її сім’ю. Із зятем Сашком у нього склалися надзвичайно дружні стосунки, а племінниці Ельвіра і Кіра просто обожнювали свого дядька, який щедро обдаровував подарунками.
…Мені непросто слухати розповідь Ольги Михайлівни, помічати час від часу сльози на її очах, витримувати довгі паузи і знову заводити розмову. Та я вражена силою духу цієї жінки, яка, потрапивши у складні життєві обставини, завжди давала усьому раду. Вона з дитинства звикла працювати по господарству, бо народилася у багатодітній родині в одному із сіл Омської області. Одруження з простим українським хлопцем Василем привело її у село Більська Воля Володимирецького району, і молода сім’я жила поруч з родиною чоловіка, доки на початку 90-х не отримала квартиру у Кузнецовську. Ольга Михайлівна по приїзді на Україну відразу влаштувалась дояркою у колгосп с. Стара Рафалівка. Там і працювала до часу, коли за станом здоров’я була змушена залишити роботу.
Непрості це були часи: розлучення з чоловіком, безгрошів’я, прогресуюча хвороба суглобів. І де тільки сили бралися, щоб піднімати дітей? Просто на життєвому шляху траплялися хороші люди, які допомагали: рідня колишнього чоловіка, що від неї не відмовилася, сусіди у будинку, колеги по роботі. А тут і Максим підріс, вивчився у нашому ПТУ на зварювальника, почав працювати і допомагати мамі, бо в той час якраз народилася молодша донька. І сьогодні вже 12-річна Ліза стала для неї підтримкою, надією та найбільшою розрадою у житті. Це серйозна не по роках, щира і скромна дівчинка, яка так рано подорослішала і усіляко старається оберігати маму від неприємностей.
А з Києва, буває, по декілька разів на день надзвонює старша Оксана, сама вже мама зі стажем, що також переживає за неньку. Її чоловік Сашко дуже допоміг Ользі Михайлівні, коли вона втратила сина. Він взяв на себе клопоти по перевезенню тіла загиблого з госпіталю та по оформленню документів. А ще зять бере участь у судових засіданнях, спілкується з юристами, свідками та журналістами, щоб добитися справедливості та відстояти чесне ім’я Максима. Адже не все так просто зі смертю сина, який помер, на жаль, не від рук ворогів, а від безвідповідальності командирів. Це зараз і намагаються довести у суді адвокат та вірні побратими. Через кримінальну справу, яка відкрита у зв’язку зі смертю військовослужбовця Максима Турика, його родина не може отримати державну допомогу. А кошти мамі Максима дуже потрібні, і в першу чергу на лікування. Добре, хоч місцева влада спромоглася надати родині загиблого героя грошову допомогу у розмірі 500 тисяч гривень. Це стало суттєвою підтримкою для Ольги Михайлівни, що нарешті зможе зробити у скромній квартирі ремонт, про який після повернення з АТО мріяв син. Вона доробить те, чого не встиг її дорогий Максим. Щоб залишилася пам’ять про нього, щоб доньці було комфортно жити. А ще встановить пам’ятник на могилі сина, організує поминальний обід і тоді вже подумає про своє лікування. Мовчки дивлюся на покручені пальці жінки і розумію ціну її самопожертви та неабияку витримку.
Є ще одна причина, що затьмарює думки Ольги Михайлівни. Десь там, під Києвом живе жінка, що виховує хлопчика Богдана. І це, як виявилося, її внук, син загиблого Максима. Рідна кровинка, від якої Ольга Михайлівна не хоче відмовлятися та передає Богданчику різні подарунки. Але дуже важко знайти спільну мову з мамою дитини. Якби був живий Максим, все було б, звичайно, поіншому. Та, на жаль, він не встиг створити свою сім’ю.
…Знову згадується проклята сучасна війна, що зламала багатьом людям життя. Але не озлобила Ольгу Михайлівну. «У тебе, Олю, взагалі не буває поганих людей», - так кажуть про жінку знайомі. А вона щиро дякує усім мешканцям міста, сусідам, окремим підприємцям, працівникам соціальних служб за те, що підтримали її у важкі хвилини, що не забувають та допомагають і зараз: хто щирим словом і увагою, хто продуктами і взуттям, хто доброю порадою та грошима. А ще жінка дуже полюбила Україну та нашу поліську місцевість, куди молодою приїхала будувати своє життя. І хоч розмовляти українською не навчилась, але стала справжньою патріоткою України, вболіваючи за її майбутнє та вимолюючи у Бога перемоги українців у неоголошеній війні.

No Comments Yet.